Пам’ятки архітектури для декого – це самодостатні архітектурно-мистецькі об’єкти , де всі решта чинників ніби відходять на інший план. Однак, все, що збудовано, будувалось за конкретним практичним викликом. Чи це житло, чи храм, чи промисловий об’єкт, чи навіть інженерна споруда. Це очевидне і незаперечне твердження. Навіть чисто ритуальні, вотивні, чи символічні об’єкти – це теж практичні речі – пам’ятники, дороговкази, хрести при дорозі, меморіальні комплекси, парадні площі, цвинтарі і багато іншого на перший погляд не практичного, є незаперечним виразом потреби людини і суспільств у самовираженні.
Однак людина, створюючи навколо себе потрібні речі, постійно, навіть мимовільно втілюватиме свою емоцію і висловить своє уявлення не лише про доцільність але й про своє уявлення красивого. І от окремі речі, що носять узагальнене свідчення епохи, виявляють концентрований образ часу і його характеру, мислення людей на той час, їх можливості технічні, як вияв тамтешніх розумінь краси, доцільності і естетики, ми відзначаєм для себе як такі речі, що необхідно зберегти недоторканими і автентичними. Мимовільно (або усвідомлено в кращому випадку) ми залишаєм нащадкам не лише те, що дійшло до наших часів, але й передаєм посилання про наші власні уявлення розуміння минулого, про наші ціннісні орієнтири, про наше розуміння краси, доцільність і розуміння своєї сучасності, власних часів, про нас самих…
Отож, вміння і здатність скористатись спадком в сучасних реаліях, ми повинні чітко усвідомлювати і пам’ятати про те, що скажуть в майбутньому про нас теперішніх і що, зрештою, ми втратили і необачно знищили чи переробили, не врахувавши простої істини – все змінюється, але всі зміни будуть оскаржені майбутнім, або стануть прецедентом для сліпого наслідування, чи тим чим наші наступники будуть пишатись і з чого будуть вчитись. Найважливіше при внесенні змін до першотвору – не нав’язувати власних уявлень і власних вад , а хоча б чесно передати в майбутнє, те, що прийшло до нас самих з минулого. Наступники, таким чином, матимуть можливість самостійно зробити власні висновки і почерпнути досвід «з перших рук».
І далі – історичні споруди, аби проіснувати в максимально автентичному стані в наступні роки і вистояти в природній ентропії мають жити повноцінним життям і функціонувати в нових часах поряд з оточуючим повнокровним життям. Зі зміною епох і уявлень естетичних, змінюються і функційні вимоги і будівельні матеріали та нові технічні і технологічні знання, а також суспільні механізми, уявлення про доцільність, комфорт і цінності. І у всьому цьому безупинному русі треба вміти твердо вистояти в ідеалах цивілізаційних, де проголошується і активна творчість та пошук, і збереження спадкоємних цінностей – сім’ї, традицій, моралі, цінностей духовних і матеріальних…
Такий довгий вступ необхідний, хоча б тому, що всі решта порад, чи повчань тоді не будуть такими довгими і дискутивними. З огляду на це ми – сучасники зобов’язані поводитись з архітектурним спадком уважно, з гідністю і повагою до минулих будівничих і їх замовників, з глибоким розумінням своєї місії і просто професійно. Навіть найщиріший ентузіазм в опорядженні, чи «відновленні» будинків і окремих їх елементів, найнатхненніше бажання покращити, чи по-новому облаштувати свою (тепер вже ніби свою) будівлю, що, на перший погляд, давно не відповідає можливостям і потребам сучасної експлуатації, варто глибоко задуматись і будь які привнесення вирішувати не самостійно, а з фаховими науковими аналізами і з реставраторами, які мають відповідну кваліфікацію і досвід.
Як і в організмі людини, де немає нічого випадкового, чи зайвого, де все взаємозалежне, в історичних спорудах і об’єктах мусить бути збережено щось головне, чи відновлено, як і при лікуванні людини, виявити і зберегти її неповторність. Очевидно, продовження життя історичної споруди потребує не лише відновлення його деталей і фрагментів, але і конструктивів, сутнісних елементів, що дуже часто можуть видаватись атавізмами, чи недоцільними в нових часах. Навіть радикальні переінакшення стилів і способів суспільного життя і нових вимог сучасності, мають бути ретельно і аргументовано інтегровані в старі тканини.
Звісно, час вимагає змін не лише в тілі самого будинку. Мають відбуватись і стратегічні реконструкції цілої міської тканини. З’являються нові заводи, підприємства, транспорт, що постійно вдосконалюється і збільшується. Росте населення, його потреби і можливості. Все це пульсування міського організму, чи навіть країни безумовно відіб’ється на найнезначніших елементах кожного життя, на всіх «капілярах» містової тканини. І тут теж необхідно мати повну картину історичної динаміки і взагалі виявів прогресуючої цивілізації. І всі ці чинники мають мати відображення у довготривалій стратегії урбаністичній, а також екстраполюватись на відношення до кожної найменшої вулички, будинку, двору, силуету, фрагменту реальності, мікроатмосфери і загальному образі міста.
Будь яке історичне місто – це надзвичай складний організм з комунікаціями, всі ці дроти, труби, підземні несподіванки як технічні чи природні так і історичні, всі будови, сенси яких неможливо реанімувати, давно не потрібні вулички, чи навпаки гостра потреба їх в місцях, що болючі, потреби в нових енергетичних ресурсах і рекреаціях для зростаючого населення, яке в свою чергу несе з собою якісь нові наративи… Безліч викликів… Але все це має укластись в принциповому розумінні незаперечності збереження спадщини і культури, історичності і власного обличчя. І не для туристів. Для себе і майбутнього. Це туризм має бути одним з допоміжних інструментів у збереженні власного гонору і обличчя. Зрештою, всі такі вимоги давно прописані в законодавстві, що теж матиме (як і все) свої зміни і трансформації. Але наразі всі пам’яткоохоронні документи є доцільними і вичерпними. Залишилось їх ретельно виконувати на всіх рівнях від Бургомістра, до майстра на риштованні і замовника змін і реставрацій.
Словом, все міняється і цьому опиратись і неможливо і не потрібно. Але всі зміни мають відбуватись усвідомлено. Оскільки місто є не стихією чисельного накопичення, не самодостатньою приватною власністю, а живим цільним і взаємозалежним організмом зі своєю історією становлення, розвитку, історією хвороб і своїм проектом майбутнього. Коли всі такі патетичні, на перший погляд, постулати будуть присутніми защораз при змінах у історичному середовищі, чи при внесенні доповнень, коли в кожній новій цеглині пульсуватиме досвід минулих спільнот – тоді це буде видно і очевидність така наступить лише в спільній, відкритій, прозорій і професійній роботі зі своєю спадщиною.
Адаптуються і пристосовуються всі історичні об’єкти у світі. Звісно, деякі просто законсервовуються, як такі, що не можуть бути змінювані, якісь мають визначений люфт до змін, якісь є фоновими і тому теж суттєвими для збереження тканини і мають ще якийсь певний рівень до можливих видозмін, є й такі, що відновлюються як копії і новотвори в залежності від усвідомлення суспільством своєї значущості і цінностей.…на все це є визначені досвідом і законами норми і правила про можливий рівень втручань.
Але незмінним є неможливість самотужки визначати рівень втручань в те, що належить історії і майбутньому. Навіть щирі прагнення без зайвих «кабінетних» гальмувань вирішувати локальні ремонтні питання мають укладатись у кваліфіковану аргументацію фахівця. Об’єкти історичної і архітектурної спадщини мусять бути під неухильним контролем наукової реставраційної основи. Тому завше необхідна присутність активного кваліфікованого середовища, робота Наукової реставраційної ради, Консультативні ради фахівців з реставрації, і широкий громадський контроль та відповідальність виконавчої влади в місті. Івано-Франківськ є законодавчо визнаним «Історичним містом», а це означає, що в його межах має застосовуватись в першу чергу весь комплекс пам’яткоохоронного законодавства, норм і правових положень. Тому найменший крок до втручанні в тканину, робота як з великими об’єктами, так і з малими деталями мусить опрацьовуватись з кваліфікованим науковим і реставраційним середовищем. Це не є ускладненням процесів і регламентів, а лише гармонізує і приводить до осмислених вчинків з пам’ятками і історичним середовищем.
Автор – Ігор Панчишин, архітектор-реставратор, художник; 2011-2015 — начальник відділу охорони культурної спадщини управління культури Івано-Франківського міськвиконкому.
Джерело: architectura.if